Скільки разів кожен з нас, будучи у храмі, уважно придивлявся до ікон? Скільки разів ми зазирали в іконописні лика не в пошуках Бога, а в пошуках майстерності та таланту, художнього задуму, емоційного наповнення, стильової досконалості. І як часто ми задумуємось над тим, що, крім усього іншого, ікона – це ще й витвір мистецтва. Як важко, пишучи ікону, зберегти на полотні частинку власної індивідуальності, зобразити своє особисте бачення Бога та Божественної сили. Авторська ікона – це політ душі, її пісня, Божественне прозріння, втілене фарбами. Авторським іконам п’яти молодих українських іконописців і присвячена нова виставка сакрального мистецтва «Той, що є» у галереї мистецтв ім. О. Замостян, що триває з 10 до 23 червня.
У проекті представлені роботи п’яти ікономалярів, яких об’єднує спільна належність до майстерні «Зографос»: киянина Дмитра Гордіци, львів’ян Мар’яни Фляк, Уляни Томкевич та Данила Мовчана, а також Ганни Бойко з Ужгороду. Іконами в ортодоксальному розумінні цього слова творчість молодих митців назвати інколи важко. Це, швидше, вихід за межі традиції (але не остаточний від неї відхід), стрибок за рамки усталеного зображення, ікони поза, власне, іконами.
Найближче і, водночас, якнайдалі від традиції став львів’янин Данило Мовчан. Його ікони – українські до останнього мазка. Риси обличчя, погляди, внутрішні характери, зрештою, душі у його ікон типово українські і найбільше відчувається те, що ніхто, окрім українця, таку ікону намалювати ніколи б не зміг. Найбільше вражає ікона із зображенням Івана Підкови. Із шаблею в руках та відсіченою головою над плечима козацький ватажок зображений українським мучеником, національним святим. У вишитій сорочці, без німбу, але зі світлом навколо заплющених очей він поєднує поняття нації та Бога, народу та його релігії.
Ікони Ганни Бойко так само близькі до традиції, проте вона не обмежує себе жодними рамками та сміливо їх порушує, як, наприклад, достоту сюрреалістичне «Різдво Христове» і не менш цікавий «Сон Якова». Її ікони говорять кольорами, ваблять глибиною внутрішнього наповнення.
Роботи Уляни Томкевич – це вже яскравий приклад ікон власне за межами ікони. Незвичність образу, як у «Єві», чи незвичність побудови та зображення, як у «Христос – виноградна лоза», примушує змінювати власну думку про те, що ж таке ікона насправді. Споглядаючи ікони Уляни Томкевич, бачиш ікони, як портрети святих, де збережена уся широчінь їх внутрішнього світу. А самі образи не так спраглі, як добрі.
Ікони Мар’яни Фляк, незважаючи на свою візуальну схожість із традиційними, жодним чином такими не є. Її ікони живі, вони жіночні та сповнені найщиріших емоцій. Це вже «ікони зсередини», зображення зі своїм внутрішнім світом, які не плачуть, але дихають. Вони притягують і дивляться в очі, своїм синюватим сумом зазираючи просто в душу. Це образи з долею.
Не менш цікавими за творчість Мар’яни Фляк видаються роботи киянина Дмитра Гордіци, чия модерність у зображенні почасти шокує, а почасти приваблює. Адже це вже не ікона, це вже навіть не живопис – це Божа іскра, вилита у фарбах. Такі роботи, як «Пієта», «Анатомія розп’яття» чи «Той, що є», зміщують акцент із зображення на настрій ікони-картини. Це ікони, перед якими не моляться, а перед якими думають.
Ця виставка стала великим прикладом того, як традиція може перетворитися в новаторство, як зі старого зернятка може вирости нове дерево. Крім того, вона дала змогу поглянути на ікону не як на рудимент релігії, а як на самостійне явище мистецтва та культури в цілому. Незалежно від релігійної приналежності ці модерні ікони дають можливість спробувати осягти Вищу Силу, відчути її, перейнятися нею. Бо де ще шукати Того, Що Є, як не у його ж вікні, крізь яке він так само уважно вдивляється в наші грішні лиця?..
Автор: Світозар Кульчицький
Редактор: Андрій Приймак
Коментарі (0)